Юрій Дмитрунь: прокуратура не відвертається від людського горя

Більшість в українському суспільстві сьогодні сходиться на такому: якщо хтось і зробить Україну сильнішою, то вона сама

Якщо реформи не підуть далі, то здобутки можуть швидко нівелюватися, а країна повернутися до початкового стану. Кроки зроблені під тиском громадянського суспільства та іноземних партнерів, і перш за все в розбудові правоохоронних органів та судової системи, ще, очевидно,  не стали незворотними.

Чому у дискурсі щодо правової площини цивілізований світ акцентує нашу увагу саме на системному підході до реформування судової системи, а не на спробі лікувати її симптоми, висмикуючи то питання конкурсного підбору до Верховного суду або створення антикорупційних судів? Тому що саме суд повинен бути кінцевою точкою справедливості, місцем, де не можуть прийматися несправедливі рішення. Чи так є в Україні? Чи відчувають українці, що  суди є  «кінцевими точками справедливості»?

Переконливою ілюстрацією відповіді на ці питання є цивільна справа Києво-святошинської місцевої прокуратури в інтересах жителів трьох гуртожитків (в тому числі 40 неповнолітніх дітей) та держави (в особі територіальної громади м. Вишневого)  фактично проти одного з ланцюжків суддівського спруту, який уособлює родина Михальських. 

В СМІ вже висвітлювались подробиці  на цей час вже трирічної епопеї справжньої боротьби людей  в судах за законне право приватизувати своє житло – маленькі кімнати в гуртожитках, де мешкали впродовж багатьох років, і в будівництві яких, багато хто з мешканців приймав участь. І всі ці роки боротьби жителі гуртожитків були не самі,  Києво-святошинська місцева прокуратура послідовно захищала права жителів Вишневого, не відвертаючись від людського горя.  Та чи достатньо буде сили Закону, щоб  остаточно перемогти в цій історії. Та чи був у змозі законотворець передбачити в нових прогресивних законах моральні якості їх старих виконавців.  Ці актуальні питання дискомфортні, але вони як найшвидше потребують відповіді, бо якщо ні, тоді  захищати суспільство та підвищувати авторитет правоохоронної системи в умовах, коли люди вимагають справедливості, буде надскладним завданням.

Логіка подій у цій справі розгорталася доволі стандартно. На початках української незалежності чимало  швидких та нечистих  на руку ділків, маніпулюючи законом та  необізнаністю громадян, або  розпродавали «житлову сферу» виробництв, або за символічну ціну ставали її власниками. Приблизно так відбувалося з гуртожитками у Вишневому. Микола Гончаров, директор створеного в 90-их підприємства КЖКП «Агропромбудіндустрія», та його спільник Юрій Михальський, голова Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Спілка третейських суддів України», спираючись в своїх діях на рішення виконавчого комітету Вишнівської міської ради, незаконним способом спромоглися оформити право власності на три гуртожитки.

Далі почалися поневіряння мешканців гуртожитків, які оббивали пороги різних інстанцій, вдавалися до пікетів та мітингів аж  допоки за цю справу не взялася місцева прокуратура і не почала відстоювати їхні права.

На першому етапі ведення справи  прокуратура захищала інтереси держави. І це було логічно, бо  на момент укладення спірного договору від 1995 року, на який посилалися «мисливці за нерухомістю» як на підставу набуття права власності, та з урахуванням законодавчих актів на час виникнення спірних правовідносин,  гуртожитки належали до державного житлового фонду. Гуртожитки не виконували виробничих функцій, не входили до завершеного циклу виробництва, тобто повинні були передаватись державі безоплатно та в інтересах суспільства, тим паче  не підлягали приватизації.

Під час досудового слідства прокурори встановили, що житлові приміщення, де фактично проживали люди, були незаконно зареєстровані як нежитлові. Крім того, прокуратурою було виявлено – рішення виконкому Вишневої міської ради, на яке спиралися охочі до житлової нерухомості, було прийнято з перевищенням повноважень.  Місцевий прокурор Максим Вакуленко, який декілька років займався захистом мешканців гуртожитку, стверджує, що після ознайомлення з 5 архівами, знайшлися матеріали з часів будівництва гуртожитків, але ж запису про реєстрацію договору купівлі-продажу житлового будинку  у виконавчому  комітеті  місцевої ради, як на той момент вимагали діючі правовідносини, знайти не вдалося. Прокурор робить висновок, що договір не реєструвався, а тому й угода не може бути дійсною.

2002-му році згідно рішення судді Господарського суду м. Києва право власності на об’єкти нерухомості, тобто гуртожитки, було зареєстровано.  Тут варто уточнити, що судове рішення виносила суддя Михальська Ю. Б., яка, звісно за збігом обставин, є дружиною Михальського Ю.А., який пізніше в 2012-му стає єдиним власником трьох гуртожитків.

Власник гуртожитків через тиск і погрози про виселення  зобов’язав людей сплачувати за житло за своїми правилами – тарифами. Опинившись в рабському становищі, частина мешканців ( їх в гуртожитку близько 3 тисяч) уклали з власником  договори оренди, за якими  ціни на квартплату згідно договору могли коливатися. Але ж пішли на такі домовленості не всі, тому з наростанням боргів за комунальні послуги є велика вірогідність, що з часом без світла, тепла, і водопостачання  гуртожитки реально стануть  нежитловими  приміщеннями, а люди опиняться в глухому куті.  

В ході розгляду справи, після намагання суду і вивести прокуратуру з процесу, все ж таки був аргумент, який дав можливість прокурорам продовжувати захист мешканців гуртожитку. Цей аргумент – 40 неповнолітніх дітей, які там проживають. Враховуючи, що неповнолітні не можуть самостійно захищати свої права, в даному випадку житлові, держава повинна покладати на себе таку відповідальність.  Більш того, як зазначає прокурор Вакуленко, практика Європейського суду з прав людини чітко говорить про  наступне: входження прокурора до цивільного провадження є цілком виправданим та не порушує принцип рівності, в разі належності особи до найменш захищеної категорії населення, а це діти, літні люди тощо.

Одного дня мешканці гуртожитку побачили «світло надії». Тривалі судові засідання (з 2014-го по 2016-ий), які люди називали справжньою виснажливою «війною» Києво-святошинської місцевої прокуратури за права незаконно «проданих» осіб разом з будівлею, закінчилися для них позитивно – суд першої інстанції задовольнив позов прокурорів.

 Втім,  власник трьох гуртожитків Михальський Ю.А., що становлять по суті три житлові  комплекси (зареєстровані як нежилі приміщення) загальною площею приблизно 11 тисяч кв. м, зовсім не збирався відмовлятися від надприбутків. За інформацією одного з мешканців – кімната, в якій він проживає (15 кв. м) із спільною ванною та кухнею, вартує йому біля 3 тис. грн. на місяць. У гуртожитках живе декілька тисяч мешканців. То ж було за що боротися власнику, тим більше  маючи надійну  опору в судовій царині, таку як дружина (вже суддя Господарського суду Київської області), яка вже мала практику виносити судове рішення на користь свого чоловіка.  Цікаво, що пан Михальський неодноразово через  клопотання наполягав на передачі цієї справи до господарського судочинства, відмова в задоволенні яких постійно оскаржувалась його представником до судів вищих інстанцій.

 І дійсно, згодом, власник одержав перемогу - апеляційний суд  скасував попереднє рішення першої інстанції,  чим підтвердив його права власності. Як зазначили прокурори, апеляційний суд настільки бажав задовольнити  скарги власника,  що однією з підстав, серед інших, вказав -  було не доведено, що неповнолітні мали право на приватизацію житлових кімнат у гуртожитках, і що їх право порушено, а тому підлягає судовому захисту,  а також, що суду було не відомо відношення батьків неповнолітніх – чи вважають вони, що право їх дітей було порушено внаслідок дій власника  гуртожитків. А ні фактичні обставини,  а ні беззаперечні докази надані прокуратурою, а ні порушення прав великої кількості громадян, які не можуть самостійно захистити свої права, навіть не можуть прийти до зали судового засідання, не переконали суддів стати на сторону законності та справедливості.

Керівник Києво-святошинської місцевої прокуратури, Юрій Дмитрунь висловився по ситуації без прикрас: «Дана справа є яскравим прикладом так званої  суддівської «солідарності». Не можна створити нове чисте живильне джерело у старому болоті. Потрібно лікувати хворобу, робити іншою судову систему загалом, набирати «з нуля» людей, які відповідають не тільки професійним, а й моральним характеристикам. Треба робити перезапуск усталеного циклу кругової поруки судової гілки влади, який цементувався десятиліттями, який, на жаль, і до сьогодні дає дуже мало  шансів  людині  відновити свою віру у можливість захисту від  будь-яких посягань на її права і свободи,  її віру у швидке відновлення порушених прав, її впевненість у невідворотності покарання зловмисника, ким би він не був у цій країні».

До Вищої ради правосуддя вже подано скаргу щодо дисциплінарного проступку суддів під час розгляду даної справи. Як стверджують в громадських колах, сьогодні закон має безпрецедентні норми, які захищають суддю від впливу на нього з боку будь-яких осіб, підтвердженням цьому є чинні закони «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя». Разом з тим, громадськість наголошує, законодавчо закріплені норми недоторканості судді поки що не дають бажаного ефекту, який очікувало суспільство, а саме роботи суддів виключно за принципами моральності та законності.

Які б добрі закони ми не приймали, але їх виконують люди, і тут для України буде потрібен час, щоб громадяни відчули, що  суд у нас діє не за формулою судова система для суду, а за постулатом -  судова система для народу України.